Тра 06

Новітній час

Автор: , 06 Тра 2013 в 10:00

images345677654Новітній час

Новітнім часом називають період від початку так званої першої світової війни 1914 року до сьогоднішніх днів.
У цей період відбулося…
О, скільки відбулося у цей період найрізноманітніших подій!
І війн, і революцій (причому, деякі з них були навіть мирними), і…
Словом, що тут казати – багато чого було.
Звичайно, про все ми навряд чи зуміємо вам розповісти, але про дещо все ж таки мова зайде.


А розпочнемо ми нашу розповідь про цей період ось з чого.

Боротьба жінок за свої права

Наприкінці 19 століття нікому і в голову не могло прийти, що жінки можуть мати право голосу.
Так, так! Адже закони всіх країн світу ставили жінку у принижений стан. Дружина в усьому повинна була підкорятися чоловіку, дочка – батьку.
Жінки не мали навіть права распоряджуватися власним майном.
А про голосування і мови тоді не могло йти – адже, наприклад, у Англії права голосу не мали лише бродяги, божевільні та жінки.
Саме тому ще з середини 19 століття у США виник рух жінок за політичні права. Перший з’їзд його учасниць відбувся у 1848 році у місті Сенека-Фолс (штат Нью-Йорк).
Після цього були й інші.
Жіночий рух набирав силу, і у 1890 році американський штат Вайомінг першим надав жінкам виборче право.
Через три роки його прикладу наслідувала ціла держава – Нова Зеландія.
Під впливом цих, як кажуть, процесів рух жінок розпочався і у Великобританії – тут він був названий рухом суфражисток (від англійського слова suffrage – право голосу).
Спочатку суфражистки боролися мирними засобами, потім розпочалися мітинги протесту та демонстрації.
Пізніше вони почали навіть порушувати суспільний порядок. А коли їх заарештовували, для того, щоб залучити увагу суспільства, суфражистки оголошували голодовки (до речі, тих, хто відмовлявся їсти, годували примусово).
У 1913 році Емілі Девідсон навіть кинулася під коня англійського короля на скачках. На жаль, вона загинула.
Багато хто з суфражисток почав змінювати свій зовнішній вигляд, не бажаючи виглядати так, як їх хотіли бачити чоловіки. Вони коротко стригли своє волосся, деякі почали ходити у штанях, чим викликали загальне обурення.
З початком першої світової війни протести припинилися.
І вже після війни, а саме у 1918 році, у Великобританії право голосу одержали всі жінки старше 30 років (у 1928 році, згідно з законом, право голосу почали одержувати жінки після 21 років).
А у 1920 році виборче право одержали всі жінки США.

Початок першої світової війни

А зараз розповідь наша піде про першу світову війну. Розпочалася вона у 1914 році. Але, як і всі події на світі, ця війна мала свою невеличку предісторію.
Предісторія така.
Наприкінці 19 століття Великобританія, Франція, Німеччина, США та деякі інші країни захопили досить великі території у Азії та Африці, перетворивши їх на свої колонії.
Але Німеччина, що утворила єдину державу лише у 1871 році і тому почала захоплення чужих територій значно пізніше інших країн, вважала себе “обділеною”.
На той час Німеччина швидко перетворювалася на одну з найкрупніших військових та промислових держав, яка почала готуватися до захоплень у Європі та у світі.
Це не дуже подобалося Великобританії з Францією, які зовсім не збиралися віддавати свої колонії.
Втім, як і Росії, у якої Німеччина воліла б забрати Україну, Прибалтику та Польщу, що тоді входили у її склад.
Водночас, у зв’язку з розпадом Оттоманської імперії, незалежність одержала інша країна – Сербія.
Посилення Сербії зовсім не подобалося Австро-Угорщині, якою на той час правила династія Габсбургів (тобто нащадки імператорів Священної Римської імперії, про яких ми вам вже розповідали).
Австро-Угорщина, у склад якої тоді входили землі Чехії, Австрії, Угорщини, Словакії, Хорватії та деякі інші території, досить скоро розпалася – у 1918 році. Але тоді вона розраховувала легко захопити Сербію, яку у свою чергу підтримувала Росія.
Росія, порівняно з іншими країнами, значно відставала. Але і у неї також були свої деякі загарбницькі плани – вона бажала відняти у Турції Константинополь, а також підкорити своєму впливові країни Балканського півострова.
У свою чергу, Турція також хотіла оволодіти Балканським півостровом, а ще відняти у Росії Крим та Кавказ.
Словом, такими собі – “своєрідними”, як то кажуть, а точніше, достатньо напруженими були тоді відношення між європейськими державами.
І достатньо було якоїсь іскри, щоб, як кажуть, розгорілося полум’я.
Іскру цю “запалив” сербський терорист Гаврило Принцип у місті Сараєво, коли застрелив спадкоємця австро-угорського престолу ерггерцога Франца Фердинанда (таким чином терорист, член таємного товариства, боровся за незалежність Боснії від Австро-Угорщини).
Скориставшись цими подіями, Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. Втім, сама вона навряд чи насмілилася на це, якби її не підтримувала міцна Німеччина.
А розраховувала вона на цю підтримку, оскільки ще у 1882 року Німеччина, Австро-Угорщина та Італія склали так званий Потрійний союз – об’єднання трьох держав.
На противагу їм, до речі, Великобританія, Франція та Росія склали своє об’єднання – Антанту (у перекладі з французської Entente – згода), що виникло вже на початку нового, ХХ, століття, а саме у 1904 році (пізніше, у ході першої світової війни проти Германії Антанта об’єднала більше аніж 20 держав).
Все було розписано як за нотами.
Австро-Угорщина оголошує війну Сербії і за дуже короткий термін часу захоплює її.
Якщо у війну вступає Росія, то Німеччина бере її на себе, і також дуже швидко її розбиває.
Перемагає Німеччина і Францію, якщо та як союзниця підтримає Росію.
Якщо ж вступить у війну і Великобританія (німці сподівалися, що цього не станеться), то через деякий час переможена буде і вона.
Такий був розрахунок німецького командування, яке сподівалося закінчити війну за три місяці.
Насправді ж війна розтягнулася на чотири роки.

Війна

Отже, Австро-Угорщина оголосила війну Сербії. На захист Сербії виступила Росія, і тоді Німеччина, захищаючи Австро-Угорщину, оголосила війну Росії та її спільниці – Франції.
Німецькі війська ввійшли через Бельгію у Францію, внаслідок чого виявилася втягнутою у цю війну і Великобританія, тому що ще у 1830 році вона зобов’язалася захищати Бельгію.
Разом з Великобританією у війну були утянуті й інші держави та колонії, що були розкидані по світу.
Так розпочалася перша світова війна, названа так тому, що участь у неї взяли майже всі країни світу.
Мільйони людей загинули на цій війні. Як стверджують історики, за чотири роки війни загинуло близько п’яти мільйонів солдат країн Антанти, а також близько трьох з половиною мільйонів солдат країн Потрійного союзу (германо-австрійського блоку).
Взагалі ж, ця війна різко відрізнялася від минулих війн застосуванням так званих окопів – польових земляних споруд, що служили для захисту від вогню противника.
Саме тому цю війну ще називають “окопною”.
Річ у тому, що потужність, швидкість та точність зброї, яка на той час використовувалася з обох боків, зробили війну на відкритій місцевості просто неможливою.
Словом, “добре постаралися” за ці роки люди, винаходжуючи нові засоби знищення.
От і почалася так звана позиційна війна, коли жодна зі сторін не могла перейти у наступ з кінця 1914 по літо 1918 року.
Чотири роки просиділи під артилерійським обстрілом солдати у окопах, проклинаючи рідні уряди, що відправили їх на цю бойню.
А через деякий час у країнах, які приймали участь у цій війні, відбулися революції.
Випадковість? Мабуть, що ні.
Спочатку ця революція відбулася у Росії, після чого ця країна вийшла з війни.
У Німеччини на деякий час виникла перевага сил над військами Антанти, але вже у вересні 1917 року до військ Антанти приєднався ще 1 мільйон 200 тисяч солдат США, внаслідок чого вже до кінця жовтня була звільнена майже вся окупована територія Франції та частина Бельгії. Турція ж з Австрією капітулювали (здалися).
У листопаді 1918 року у Німеччині повстав народ, почалося безладдя. Кайзер Вільгельм біг з Берліну, і у Німеччині установилася республіка.
А скоро і Австро-Угорщина розвалилася, і на землях колишньої імперії виникли нові держави – Австрія, Угорщина, Чехословакія та багато інших.
Перша світова війна підійшла до кінця.
У січні 1919 року був підписаний мирний договір, згідно з яким Німеччина оголошувалася винуватицею війни, внаслідок чого вона обкладалася величезною контрибуцією (грошовою виплатою).
Той же договір засновував Лігу націй – організацію, що підтримувала мир у всьому світі у двадцяті-тридцяті роки.
Так закінчилася перша світова війна, у якій брало участь 38 держав, на полях якої боролося понад 74 мільйонів чоловік, з яких близько 9 мільйонів було убито і 20 мільйонів покалічено.
Війна, яка за своїми масштабами, людськими втратами та наслідкам не мала собі рівних у всій попередній історії.

Володимир Ленін

Одного разу Володимир Ленін сказав таку фразу: “Ми підемо іншим шляхом”.
Сказано це було ним після невдалої спроби його старшим братом Олександром Ульяновим вбити царя Олександра ІІІ.
Яким же шляхом пішов Ленін?
Він почав розробляти планомірну операцію по скиненню царя та установленню у Росії нової влади – так званої диктатури пролетаріата (робітників та селян).
Звучало все дуже і дуже непогано. А насправді, коли у жовтні 1917 року відбулася революція, і до влади прийшли більшовики на чолі з Володимиром Леніним, все виявилося зовсім не таким гарним, як планувалося.
Почалися репресії – вбивства та насильство над тими, хто був не згоден з політикою уряду Леніна.
Одночасно більшовики стверджували, що метою всіх цих жорстоких дій є створення суспільства рівних людей та можливостей.
Суспільства, у якому всім повинно було бути добре.
Але хіба можна насильно стати кращими? Хіба можна насильно стати рівними? Хіба можна зробити всіх однаковими?
І скоро виникла держава, яка почала гнітити свій народ, знищувати всіх, хто не хотів думати і поступати так, як того вимагали нові правителі цієї країни. Не так, як вважалося правильним.
Виникла держава насильства, яка одержала назву СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік (або Радянський Союз).
Такі країни у історії називають тоталітарними (від латинського слова totalis – весь, цілий, повний). Якщо поянити цю назву двома словами, то це – держава насильства.
У далекій давнині такими державами були майже всі держави світу. Але вже у новітній історії людства (тобто історії нинішнього, 20 століття) це було явищем вже досить рідким.
Такою тоталітарною краною була фашистська Німеччина на чолі з Адольфом Гітлером, про яку ми вам ще розповімо.
Саме таким був і Радянський Союз.
Ну от. Нові керівники СРСР почали вести себе як абсолютні монархи, хоча й називалися вони “слугами народу”.
Виникли репресивні органи – органи придушення, які дуже виявилися схожими на ті, які створювала свого часу християнська церква. На ті, які у історії носять назву “свята інквизиція”.
“Свою руку”, як кажуть, до цього приклав діяч, відомий у історії як Йосип Сталін, про якого трохи згодом ми ще розповімо.
А розпочала все це людина, яку звали Володимир Ленін.
Ленін (1870-1924), справжнє прізвище якого було Ульянов, народився у сім’ї інспектора народних училищ.
Старший брат Леніна – Олександр – був страчений за участь у замаху на царя Олександра III.
Володимир навчався на юридичному факультеті Казанського університету, але не закінчив його і за революційну діяльність був з нього виключений.
Втім, пізніше він завершив свою освіту вже у Санкт-Петербургському університеті, після чого став помічником повіреного у справах (адвоката) у місті Самара.
А у 1893 році він знову переїхав у Санкт-Петербург.
Ленін брав участь у створенні Петербургського “Союзу боротьби за звільнення робітничого класу”, за що був заарештований і висланий на три роки у село Шушенське.
Після цього він виїхав за кордон, деякий час видавав газету “Іскра”, а у 1903 році на з’їзді так званої Російської соціал-демократичної робітничої партії очолив партію (політичну організацію) більшовиків.
До речі, більшовиками члени цієї партії почали називатися після того, як на виборах у керівні органи на цьому ж як раз з’їзді вони отримали більшість голосів (тому їх і назвали більшовиками), а їх супротивники – меншість (їх назвали меншовиками).
З грудня 1907 року Ленін перебував у еміграції. Коли ж у лютому 1917 року сталася перша, буржуазно-демократична революція, Ленін вирішив скористатися ситуацією, приїхав у Петроград і почав готувати свою революцію.
Треба сказати, що спочатку група Леніна вважалося маловірогідним кандидатом на роль “правлячої сили” у країні (на той час вона налічувала лише 24 тисячі більшовиків, у той час як інші соціалістичні партії об’єднували сотні тисяч членів).
Але у ті хаотичні та безладні часи більшовики вигідно відрізнялися від інших своєю дисциплінованістю та чіткою, майже військовою, організацією. А до того ж вони мали геніального вождя, неперевершеного майстра революційної тактики.
Впевненість Леніна, його цілеспрямованість, а також обіцянки дати людям “мир, хліба та землю” зробили свою справу – вже до осені більшовицькі лави зросли до 350 тисяч.
Леніна дуже влаштовувало те, що Тимчасовий уряд не дуже розумів, що робити далі. Тому більшовики всюди, де тільки могли, критикували його.
А робити й дійсно щось треба було, адже криза у країні все більше посилювалася.
У серпні цього року у Росії майже не виникла військова диктатура, яку намагався встановити тут генерал Корнілов. Але нічого – все обійшлося.
Такого, на жаль, не сталося з революцією, яку підняли більшовики на чолі з Леніним.
Вони діяли рішуче і енергійно, а гасла, як ми вже сказали, взяли собі найбільш популярні у ті часи: “Мир – народам”, “Земля – селянам”, “Фабрики – робочим”.
І у ніч з 24 на 25 жовтня 1917 року солдати та матроси, очолювані більшовиками, захопили Зимній палац, скинули Тимчасовий уряд і оголосили встановлення радянської влади.
А скоро був створений новий уряд – Рада Народних Комісарів на чолі з Леніним.
Так народилася нова держава – Радянський Союз, про яку ми вам ще розповімо.
Але перед тим закінчимо свою розповідь про Леніна.
Майже 5 років очолював Ленін новостворену державу, а у 1922 року він важко занедужав, і вже з грудня цього року не брав ніякої участі у керуванні країною.
А у 1924 році помер.

Громадянська війна

Громадянською називають війну, коли воюють між собою громадяни однієї країни.
Саме така війна виникла у Росії після революції 1917 року, що розколола народ на білих (тобто тих, хто хотів повернути колишні порядки) та червоних (тих, хто боровся за нову державу, у якій не повинно було бути багатих).
Спочатку виникли заколоти окремих білогвардійських генералів та атаманів, які більшовики швидко розбили.
У лютому 1918 року німецькі та австро-угорські війська захопили частину України, Білорусії, Прибалтики та Півдня Росії, що привело до укладання у березні 1918 році так званого Брестського миру (договору).
Згідно з цим договором, Німеччина одержувала Польщу, Прибалтику, частину Білорусії та Закавказзя (які до того часу входили у склад Росії), а також контрибуцію (грошову виплату) у сумі 6 мільярдів марок.
На цей крок уряд Леніна пішов, щоб зберегти радянську владу.
До речі, група так званих “лівих комуністів” на чолі з Миколою Бухаріним виступала проти Брестського миру і була готова “піти на можливість утрати радянської влади в ім’я інтересів міжнародної революції”.
Після революції у Німеччині Брестський мир перестав діяти.
На допомогу білим прийшли іноземні держави (в основному, країни Антанти), які ввели на територію революційної Росії свої війська – це називається інтервенція (від латинського слова interventio — втручання).
У березні 1918 року у Мурманську висадилися англо-франко-американські війська, у квітні – у Владивостоці – японські війська, а у травні почався заколот Чехословацького корпуса. Все це створило величезні проблеми для нової влади.
Тому Ленін прийняв рішення про створення Червоної Армії, яка вже у другій половині 1918 року одержала перші перемоги.
У березні – травні Червона Армія успішно відбила наступи білогвардійських сил адмірала Колчака та “білих” генералів Денікіна та Юденича.
Потім більшовики захопили Урал та Сибір.
У квітні – серпні 1919 року більшовики прогнали війська інтервентів з півдня України, з Криму, Баку та Середньої Азії.
Восени того ж року були остаточно розгромлені армії Юденича та Денікіна, і вже до березня 1920 року більшовики витіснили залишки денікінських армій у Крим.
На початку того ж року більшовики зайняли Північ і узбережжя Каспійського моря. Держави Антанти відкликали свої війська і зняли блокаду.
І, нарешті, у 1921-22 роках більшовики вигнали з Криму генерала Врангеля і подавили антибільшовистські повстання у Кронштадті, на Тамбовщині та у ряді районів України.
Закінчилася громадянська війна у 1922 році повною перемогою більшовиків.
Під час цієї війни загинуло (по різним даним) від 8 до 13 мільйонів чоловік, у тому числі біля 1 мільйону бійців Червоної Армії.

Східні українці

А зараз – невеличка розповідь про Україну.
І почнемо ми її з того, що у березні 1917 року, після падіння царського режиму, з’явився у Києві так званий Виконавчий комітет, який мав діяти від імені Тимчасового уряду.
Крім цього комітету, виникли тут ще Київська Рада робітничих та селянських депутатів та Центральна Рада, яку очолив Михайло Грушевський – добре відомий український діяч.
Втім, цей своєрідний “трикутник” влади існував досить недовго.
І вже після жовтневої революції 1917 року, коли більшовики захопили владу в Росії, постало питання, хто ж буде правити в Україні.
Адже, як висловився один з більшовицьких лідерів в Україні, “Росія не може існувати без українського цукру, промисловості, вугілля, зерна тощо.”
Втім, треба сказати, що більшовики в Україні не дуже були популярними. Тому й першість у країні спочатку взяла Центральна Рада, яка оголосила створення автономної (тобто незалежної) Української республіки.
У відповідь українські більшовики, які керувалися Леніним, зібралися у Харкові та проголосили там про створення Радянської української республіки.
Одночасно, почався “великий” похід більшовицьких військ в Україну.
Зрозумівши, що сама Україна з більшовиками не справиться, Центральна Рада звернулася за допомогою до німців та австро-угорців, і ті за поставку українцями величезної кількості продуктів згодилися надати військову допомогу.
І от 2 березня 1918 року Центральна Рада з німецькими військами вигнали з України більшовиків.
Втім, незважаючи на те, що більшовики за якихось три тижні, що вони тут були, встановили тут, як кажуть, “царство терору”, прихід Ради з не менш жорстокими німцями мало вітався населенням України.
У свою чергу Центральна Рада не дуже влаштовувала німців, тому 28 квітня вони її розігнали. А замість неї був створений український уряд на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським – одним з найбільших в Україні землевласників.
Цей новий уряд повністю залежав від німців, тому зрозуміло, що на противагу йому виникли так звані антигетьманські організації (що виступали проти політики гетьмана та німців).
Найбільш значними серед них були Український національно-державний союз на чолі з Володимиром Вінниченко та Всеукраїнський земський союз, який очолював Семен Петлюра.
А 14 листопада українська опозиція створила свій уряд – Директорію, на чолі з двома недавніми суперниками – Вінниченко та Петлюрою.
Тим часом, закінчувалася перша світова війна. У Німеччині виникла революція, і в грудні німці залишили Київ.
Директорія оголосила відновлення Української Народної республіки.

Громадянська війна в Україні

Але на початку 1919 року у Східній Україні розпочався хаос – такий, який, як стверджують історики, не переживала у новітній історії жодна країна Європи.
Цілих шість різних армій діяли на її території – українська, більшовицька, біла, армія Антанти, польська та анархістська.
Менш ніж за рік Київ п’ять разів переходив з рук в руки.
Кожна з цих армій переслідувала свої цілі. Так, українська повстанська армія боролася за незалежність України, більшовики – за встановлення більшовицького (комуністичного) режиму, білі та армія Антанти – за повернення російської монархії та царя, анархісти – за знищення будь-якої влади, поляки у свою чергу намагалися захопити для себе нові землі.
До речі, серед ватажків анархістів найсильнішими тоді було двоє. Один – легендарний Нестор Махно, у армії якого було від 35 до 50 тисяч чоловік – базувався на так званому Гуляйполі, інший – Матвій Григор’єв з 12 тисячами війська – “гуляв” на Херсонщині.
Але перемога тієї чи іншої сили тоді ще залежала від того, кого підтримає більшість населення України. А населення (яке в основному було представлено селянами) й само не знало, кого ж йому вибирати.
Але вибирати доводилося. Ось і підтримували хто кого: хтось – більшовиків, інші – українських націоналістів, треті – анархістів.
Так виникала громадянська війна, коли брат йшов на брата, батько на сина, оскільки один був за більшовиків, інший – проти.
Тим часом, і усередині Директорії, яка спочатку намагалася, як могла, навести в Україні порядок, розпочалася боротьба, оскільки деякі її члени схилялися до союзу з Москвою, інші наполягали на угоді з Антантою.
Розв’язали цю суперечку більшовики – поки їх представники вели з Директорією мирні переговори, війська Червоної армії захопили Харків.
І тоді Директорія звернулася за допомогою до Франції, чиї війська у цей час розташовувалися у Одесі та інших чорноморських портах (цей крок французів пояснювався рішенням країн Антанти не допустити поширення більшовицьких ідей).
Але французи під впливом своїх білих та російських союзників ненавиділи українських націоналістів так само, як і більшовиків. Тому навіть і не збиралися допомагати Директорії.
Втім, вже на початку квітня французи пішли з України. Сталося це під тиском отамана Григор’єва, що переметнувся до більшовиків від Петлюри (який на той час став головним у Директорії).
У лютому 1919 року більшовики знову захопили велику частину України.
Другий український уряд протримався близько семи місяців, але за цей час українцям вдалося сповна, як кажуть, випробувати на собі всі “принадності” більшовизму. Почала діяти так звана ЧК (чрезвичайна комісія), яка під приводом боротьби з “класовими ворогами” знищила багато людей.
Виникли масові повстання. Армію більшовиків залишили великі сили на чолі з Григор’євим та Махно, які спочатку до них приєдналися.
Саме у цей час у наступ на Україну пішла й Біла армія на чолі з генералом Денікіним, що захопила Лівобережжя.
Водночас, у наступ пішла й організована армія Петлюри на Правобережжі.
Нездатні чинити опір, за наказом Леніна більшовики ліквідували свій уряд. Більшість його членів повернулися до Москви.
І…
Втім, почекайте.
Спочатку звернемося до Західної України і подивимося, що на той час відбувалося там.

Західні українці

Тим часом розпалася Австро-Угорщина, внаслідок чого всі підвладні їй народи (серед яких були й західні українці) почали створювати власні держави.
Спроба західних українців створити свою державу розпочалася так.
Ввечері 31 жовтня 1918 року група молодих офіцерів на чолі з капітаном січових стрільців Дмитром Вітовським захопила Львів і проголосила його українським містом. Щось подібне сталося й в усіх інших містах Східної Галичини.
І 9 листопада нову державу було проголошено Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), а президентом її став Євген Петрушевич, юрист та колишній член парламенту у Відні.
Майже 8 місяців протрималася ця держава, створивши за цей час свої ефективні (тобто добре діючі) органи управління.
З самого початку було зрозуміло, що ЗУНР об’єднається зі східноукраїнською державою – адже 22 січня 1919 року у Києві було проголошено так званий Акт злуки (об’єднання), за яким ЗУНР гарантувалася цілковита незалежність.
На відміну від східних, західні українці розуміли значення армії, тому ними була створена сильна, регулярна Галицька армія, у якій вже до весни налічувалося понад 100 тисяч чоловік (щоправда, лише 40 тисяч з них були боєздатними).
І скоро розгорілося польсько-українська війна.
Спочатку українцям вдалося добитися чисельної переваги, але завдяки більшому професионалізму полякам вдалося відбити всі їх атаки.
Пізніше – восени – у Східну Галичину прийшли підкріплення з Центральної Польщі, і тепер вже поляки отримали чисельну перевагу. Але вирішальною подією стало з’явлення у Східній Галичині армії генерала Йозефа Галлера.
Взагалі, це чудово озброєне, сформоване у Франції з польських військовополонених 60-тисячне військо було направлене Антантою у Польщу для боротьби з більшовиками. Але поляки послали його проти українців, твердячи, що всі українці – більшовики або щось подібне до них.
Саме за допомогою цього війська поляки змогли перемогти західних українців і відкинути Галицьку армію.
Втім, 8 червня новий командуючий українців – Олександр Греков – організував несподіваний контрнаступ. Галичани напали на переважаючі польські сили, але не змогли скористатися стрімкістю цього наступу, причому не стільки через поляків, скільки через нестачу боєприпасів.
І до середини липня поляки вдруге окупували майже всю Східну Галичину.
Залишки ж Галицької армії переправилися у Східну Україну, щоб з’єднатися з Петлюрою у боротьбі з більшовиками.
Так закінчилася збройна боротьба за Східну Галичину.
Весь цей час західноукраїнський уряд сподівався на допомогу Антанти – адже там на той час були прийняті знамениті “чотирнадцять пунктів” президента Вільсона, один з яких гарантував всім народам право на самовизначення.
Відбулася навіть так звана Паризська мирна конференція, яка зібралася, щоб накреслити нову політичну карту Європи.
Але обидві українські делегації – як західних, так і східних українців – на цій конференції підтримки не одержали.
Річ у тому, що завдяки зусиллям польського лідера Романа Дмовського у європейців сколався “своєрідний” образ українців.
Адже поляки стверджували, що українці надто відсталі, аби мати власну державу, що як нація вони ще не сформовані, що вони схильні до більшовизму та таке інше. Все це, як кажуть, “спрацювало”, оскільки європейці Україну майже не знали.
Посилювало цю думку про українців і те, що так само робили і білі, які бажали відновити монархію – “єдину та неподільну” Росію. Тому, вважаючи Петлюру та всіх східноукраїнських лідерів “зрадниками”, вони переконували представників Антанти ні в якому разі не визнавати української держави і, що особливо важливо, відмовляти українцям у будь-якій матеріальній допомозі.
Крім того, Франція, яка бажала не допустити відродження могутньої Німеччини, намагалася цьому запобігти, створивши на її східному кордоні сильну польську державу. Тому вона й вважала так: якщо Польща вимагає приєднання Східної Галичини, то хай воно так і буде.
Втім, деякий час (хоч і не дуже тривалий) західним українцям допомагала Великобританія (вона була зацікавлена у галицькій нафті). Але з поразкою на виборах Ллойда Джорджа закінчилася і ця підтримка.
Одним словом, 25 червня 1919 року Рада послів Антанти визнала за Польщею право на окупацію Галичини (водночас, не погоджуючись на включення Східної Галичини до складу Польщі).
Так і сталося, що Захід, незважаючи на заявлені принципи, віддав перевагу Польщі, а східні українці не змогли зберегти навіть власної держави, не кажучи вже про те, щоб допомогти галичанам.

Розв’язка

Але продовжимо нашу розповідь (хоч і розповідати про українців тих часів та їх боротьбу лишилося вже небагато).
Об’єднання українських сил – Галицької армії, що налічувала близько 50 тисяч бійців, 35-ти тисячної армії Директорії та 15 тисяч бійців різноманітних партизанських загонів давало надію на перемогу. Адже такими сильними у військовому відношенні українці ще ніколи не були.
Але…
І знову “але”…
Річ у тому, що дуже скоро між Петлюрою та Петрушевичем виникли деякі тертя. Теоретично Директорія була головним урядом і тому претендувала на верховенство. Але саме західноукраїнський уряд мав сильнішу армію, більш ефективний апарат управління і тому Петрушевич не бажав в усьому коритися Петлюрі, тим більше, що він у дечому з ним був зовсім не згоден.
І з часом сталося так, що східні українці почали звинувачувати західних у “реакційності”, а західні у свою чергу почали називати східних “напівбільшовиками”.
Словом, саме тоді, коли знадобилася їх об’єднання…
Втім, головною причиною поразки, звичайно, стало зовсім не це – адже саме тоді розпочався наступ білих, керував якими вже згадуваний Денікін.
Вважаючи, як ми вже сказали, українців “зрадниками”, територія яких належала і повинна належати Росії, самовпевнений Денікін відмовився навіть розглядати пропозиції Петлюри про об’єднання зусиль у боротьбі з більшовиками. Напроти, як ми вже казали, він переконував покровителів з Антанти ніякої допомоги українцям не надавати.
І до осені 1919 року становище українців стало трагічним. З одного боку їх атакували білі, з іншого от-от мали вдарити більшовики, в тилу чекали поляки та вороже настроєні румуни.
А у жовтні виснажену армію постигла ще й інша біда – її вразила епідемія чуми.
За якихось кілька тижнів величезна армія розвалилася – до кінця жовтня у складі Галицької армії залишилося лише 4 тисячі боєздатних солдат, а у Петлюри – лише 3 тисячі бійців.
6 листопада 1919 року галицький генерал Мирон Тварнавський перевів своїх бійців під командування білих за умови, що вони не будуть боротися проти українців (тим часом Петрушевич дістався до Відня, де сформував уряд, як кажуть, у вигнанні – тобто на іншій території).
Петлюра же з Директорією знайшли собі притулок у Польщі, а їх війська перетворилися на партизанські загони, що діяли у більшовицькому тилу. Тут, навпевно, і можна поставити крапку у історії чергової спроби українців побудувати свою державу.
Але наприкінці додамо ще декілька штрихів.
Об’єднавшись з поляками, Петлюра організував наступ на Україну проти більшовиків. Але підтримки він тут не знайшов. Причиною цього, напевно, стала традиційна неприязнь українців до польських “панів”, які прийшли разом з Петлюрою.
Східноукраїнська ж армія, що знову зросла до 35 тисяч чоловік, продовжувала сама воювати з більшовиками до 10 листопада 1920 року.
Майже до серпня 1921 року протримався, спираючись на широку підтримку народу, батько Махно.
Але, попри все це, досить скоро східна Україна стала радянською.